Відбудова вимагатиме «синіх комірців» – спеціалістів робочих спеціальностей, які стануть центральною ланкою всіх процесів. І попит та таких спеціалістів насправді не обмежується нашими реаліями.

«Не треба мати професорський ступінь з комп’ютерних наук, що взяти участь в трансформації», написав засновник Nvidia Дженсен Хуанг у своїй нещодавній статті.

Компанії надзвичайних швидкостей масштабування на кшталт Meta, творці інфраструктури на кшталт Nvidia та фінансисти типу BlackRock досі не знають, що ШІ зробить з «білими комірцями», але підозрюють, що ситуація буде дуже некрасивою. При цьому, всі звертаються зараз до «синіх комірців» – виявилось, що без них ШІ не побудуєш. Без електриків, сантехників та ремонтників дата-центри не працюють, великі мовні моделі тупішають, а боти галюцинують.

Вирішенням цих питань може стати професійно-технічне навчання, але навчання на сучасній техніці, сучасним спеціальностям, на базі діючих бізнесів та викладачами, які мають новітні знання. Саме таких профтех намагаються збудувати у Київській школі економіки. Навіщо це потрібно закладу вищої освіти, як швидко ініціатива отримає конкурентів та якою може бути допомога держави, Mind поговорив з Тимофієм Миловановим, президентом КШЕ та ініціатором проєкту KSE ProfTech.

– Якою є ситуація з кадровим ресурсом в Україні та які передумови її сформували?

– Якщо сказати одним словом, то ситуацію описує «парадокс».

З одного боку, є люди, які хочуть працювати, але не можуть знайти роботу, або працюють на низькокваліфікованих і низькооплачуваних роботах. Таких людей багато: просто зараз можна знайти безліч тих, хто сидить на прохідній, через яку за день проходить із десяток осіб. Додана вартість цієї людини і її внесок в економіку мінімальні, якщо не від’ємні. Не кажучи вже про те, що весь функціонал цієї людини можна автоматизувати.

З іншого боку, виробники повсюдно жаліються на катастрофічну нестачу кадрів. Наприклад, виробники дронів масово шукають людей – від досвідчених і висококласних інженерів до працівників нижчої ланки, які б вміли працювати на верстатах.

Ось і маємо парадоксальну ситуацію: з одного боку – люди без навичок чи роботи, на якій ці навички можна набути, і шалена потреба – з іншого.

Варто зазначити, що йдеться не про нестачу верстатів. Вони є, але вони непрості: десь для роботи на них потрібна висока точність, десь – програмування. І виробник не пустить за цей верстат непідготовлену людину, яка цей прилад зламає. Так само не можна пускати недосвідченого працівника, наприклад, на виробництві лекал для безпілотників – вартість помилки надзвичайно висока.

Бо навчати пожежника піл час виїзду на пожежу – погана ідея.

Зараз ситуація з кадровим ресурсом погіршується: потреби у висококваліфікованих працівниках зростають, а навчати їх навичок, що насправді потрібні економіці, ніде. Саме тому ми організували короткострокові програми перекваліфікації для людей, які мають навички у своїх галузях – KSE ProfTech.

– Як Ви дійшли цього рішення?

– Почну з результату: ми створили «український профтех для дорослих» з тривалістю навчання від одного до шести тижнів. Серед студентів багато жінок (31%), ветеранів (17%), внутрішньо переміщених осіб (30%).

Усі ці люди бажають працювати, і ми б дуже хотіли, щоб вони дістали свою гарну роботу. Це було б найкращою допомогою – точніше, можливістю.

Ці люди самі про себе подбають: вони розумні та мотивовані, їм потрібні не сприяння чи програми допомоги, а просто місце, де вони можуть швидко набути нових навичок. Це ж не випускники шкіл, яким треба ще чотири роки, аби дорости, знайти себе й визначитися зі світом. Це дорослі люди, яким потрібне швидке рішення – набути навичок, що стануть у пригоді на новому місці роботи або на новій посаді.

Вперше розуміння згаданого вище парадокса та шляхів його розв’язання прийшло під час екскурсії на один з українських заводів, яку проводив на той час міністр стратегічних галузей Герман Сметанін. Він розповів про шалену нестачу працівників – і проблема полягала навіть не у відсутності людей, а у відсутності кваліфікації. Люди були, але ненавчені.

Тож я замислився, що це – неправильно, адже під час війни мають працювати відповідні навчальні інституції. І вкотре припустився притаманної мені помилки. Як економіст, вірю в ринок і вірю, що він розв’яже проблему. Ми, як університет, не є профільним гравцем, і це не наша проблема – над цим, вважав я, мають працювати заклади профтехосвіти, а не університет.

Зараз я дуже шкодую, що профтех-проєкт ми не запустили значно раніше.

Коли минуло півроку-рік, а ситуація не змінилась, я попросив список спеціальностей, які необхідні, і почав шукати гроші. Адже потрібен донор, якому настільки сподобається ідея, що він погодиться їх виділити. Знайти такого вдалося на конференції з відновлення України в Берліні півтора року тому. Там я розповів про проблему та варіанти її розв’язання представнику однієї фундації, він повірив у проєкт і дав $2 млн.

Станом на зараз ми вже навчили майже 400 осіб, зарплата яких зросла в середньому на 43%. Ще раз: вони навчаються від одного до шести тижнів, після чого їхня заробітна плата зростає в середньому в півтора раза. Серед них – як ті, хто не мав роботи, так і ті, хто мав менш оплачувану роботу за фахом через нестачу знань і навичок.

Ми порахували, що кожен із цих випускників KSE ProfTech створює близько $30 000 економічного ефекту. Відповідно, за нашими оцінками, мільйон доларів, що був інвестований у цю роботу, дозволяє нам навчати близько 1000 працівників на рік, які своєю чергою можуть принести Україні близько $30 млн додаткового ВВП.

Я зараз дуже радий, що з’явилася свого часу така «дурна» ідея («дурна» в сенсі профтеху та університету). Через війну ми всі ідеї розглядаємо, не вважаючи їх «дурними» чи «розумними». І ось ця спрацювала!

– Як бізнес сприйняв проєкт KSE ProfTech і долучився до його реалізації?

– На початку, звичайно, ми зіткнулися зі скептичним ставленням. Проте скепсис був поверхневим, і його вдалося дуже швидко позбавитися, просто показавши результат.

Хто для нас був важливим скептиком? Роботодавець і людина-клієнт, яка буде вчитись. Усі інші в рамках проєкту неважливі. Важливо, що люди шукають можливості, знаходять їх у нас, навчаються та отримують роботу.

Людей ми переконували технікою, викладачами, умовами. Ми в KSE вміємо це робити, оскільки нам постійно кажуть, що ніхто до нас не піде, адже є відоміші університети. А ми просто показуємо наших викладачів, методологію навчання, предмети – і людина сама відчуває, буде тут навчання чи ні.

Так і в цьому випадку: гості проходять по території ProfTech, відвідують лабораторію, слухають пробну лекцію – і розуміють, реально це чи ні. Людей, які хочуть вчитися, неможливо обдурити.

Роботодавці на початку були скептичні: ну, спробуйте; ну, подивимось. Але про всяк випадок відправляли кількох своїх людей до нас повчитися. Щойно ці люди проходили навчання та поверталися на виробництва, питання були зняті.

Ми працюємо не через рекламу чи навіть особисту довіру, а через продукт. З нашим якісним продуктом навколо наших випускників утворюється ажіотаж.

– Це підприємства стратегічних галузей економіки. Ми на цей напрям налаштовувались, але реальність виявилася значно цікавішою. Наприклад, є київська компанія, що виробляє обладнання для студій у Голлівуді та за своє обладнання й інновації одержала декілька «Оскарів». Їхньому виробництву потрібні спеціалісти, що працюють на високоточному обладнанні.

Загалом це державні та приватні технологічні підприємства.

– Чи створюють KSE ProfTech конкуренцію державні коледжі, якісь інші ініціативи?

– Почнімо з того, що конкуренція – це погляд.

Коли я працював в американській бізнес-школі, на слуху був кейс Netflix і підхід його команди до конкуренції. Коли вони поставили собі запитання «Хто наш конкурент?», то відповіддю став сон. Не інші студії, кінотеатри чи стримінгові сервіси, а звичайний людський сон.

Людина дивитиметься Netflix удома, тобто вже не обираючи між екраном та умовним боулінгом у ТРЦ. Усі збираються на дивані, чай чи попкорн готові – і головне запитання: «Ще одну серію чи спати?».

У нас прямих конкурентів немає. Але вони з’являться, бо дуже давно треба змінити профтех (як у принципі й усю освіту) і навчати того, що потрібно, і навчати швидко. Людина, яка швидко навчилася головного, згодом може за потреби прийти та довчитись.

Сьогодні Україні треба працювати, а не вчитися, вкладаючи у слухача всю програму, щоб він за перші два роки навчання дізнався лише про всі підходи до всіх спеціальностей у конкретній галузі. Йому треба вже завтра створювати цінність, щоб післязавтра знову здобувати нові знання.

У KSE ProfTech це починає реалізовуватись, і ці процеси дали нам надзвичайно цікаву синергію. Люди, які навчаються, наприклад, на математичному факультеті, почали цікавитися профтехом. І навпаки: слухачі ProfTech починають цікавитися навчальними програмами в інших галузях: філософією, математикою, штучним інтелектом, менеджментом. Це – важливо, адже вони насправді чітко бачать, що саме стане у пригоді в їхній роботі.

Ми вже думаємо над наступними кроками, як усе це поєднати… Адже ці процеси – вони про швидке навчання: готувати на конкретний напрямок чи на конкретне виробництво менеджерів, які забезпечують, щоб із конвеєра сходили саме ті дрони чи саме ті меблі.

У цьому разі стає зрозуміло, чого ми навчаємо та чого маємо навчати.

Але конкуренти з часом з’являться, і ми будемо їм дуже раді. Адже Україні така  конкуренція насправді потрібна, а ми собі вигадаємо якусь наступну ідею.

Зараз пряму конкуренцію нам утворюють класичний профтех і корпоративні університети компаній, але з ними ми конкуруємо, пропонуючи підготовку працівників швидше, дешевше та більш професійно.

– Яким Ви бачите розвиток цього проєкту професійно-технічної освіти?

– Думаю, що розвиток KSE ProfTech матиме регіональний вимір з адаптацією під локальні потреби.

Уявімо для прикладу: розбудова Славського компанією «Галнафтогаз» (ОККО Group).

Для реалізації потрібно 5000 працівників із визначеними навичками. Під цей запит на два роки створюється місцевий «профтех» на базі модульних приміщень, працівники в достатній кількості навчаються, потім вони йдуть працювати, а «профтех» збирається і переїжджає на наступну локацію, де, наприклад, розгортається дефенс-кластер і також потрібні навчені працівники.

Чи профтех-вагони, про які ми вже говорили з Укрзалізницею, які можуть приїжджати туди, де є потреба в навчанні, протягом двох днів проводити воркшопи, потім збиратися та переїжджати.

– Чого бракує ринку професійно-технічної освіти, щоб зробити крок уперед і відповідати запитам?

– На початку повномасштабної війни міжнародні партнери мобілізували великі ресурси для освіти і перекваліфікації. Значна частина цих програм була зосереджена на онлайн-навчанні та доступі до цифрових знань. Це важливо й корисно, але не завжди відповідає реальному запиту економіки.

Якщо сьогодні запитати українських роботодавців, наскільки такі програми допомогли їм закрити вакансії у виробництві, відповідь часто буде «ніяк». Бо проблема не у відсутності інформації. Проблема – у відсутності прикладних навичок, які люди можуть одразу застосувати на робочому місці.

Це схоже на ситуацію початку 2022 року, коли світ активно допомагав Україні гуманітарною підтримкою. Це було потрібно і важливо. Та поступово стало зрозуміло: критично необхідні й інші рішення. Так само і тут. Доступ до знань – це добре, але економіка потребує конкретних компетенцій.

Сьогодні в більшості програм є сайти, звіти, активності. Та часто немає відповіді на ключове питання: як це впливає на зарплати людей, продуктивність компаній і зростання економіки. Саме відсутність вимірюваних результатів – одна з головних проблем ринку.

Треба бути дорослими! Вимірювати результати, дивитися показники та працювати із цими даними. 

– Подивімося дещо наперед. Поточні потреби починає закривати KSE ProfTech, згодом підтягнуться нові гравці. А які навички, професії та спеціальності будуть потрібні найближчим часом?

– По-перше, нікуди не подінеться дефенс. По-друге, абсолютно все, що пов’язано з відновленням, – відбудова, будівництво:

Треба розуміти, що всі ці спеціальності – технологічні, бо зараз не існує нетехнологічних професій. Уже не йдеться про підгонку сокирою, ми говоримо про онлайн-замовлення префаб-конструкцій, які монтуються та підлаштовуються на комп’ютерному рівні.

Зараз усе працює по-новому. Навіть якщо ставити інвертор у квартиру, щоб заживити електричну батарею, треба розуміти навантаження на систему й кількість батарей, щоб пройти зиму. Треба вміти обрахувати все, враховуючи конкретну ситуацію та конкретні потреби будинку.

– Як у розвитку профтехосвіти взагалі та KSE ProfTech зокрема може допомогти держава?

– З одного боку, є традиційна вже відповідь – не заважати. Проте є й інший бік: якщо держава взагалі не втручатиметься, то багато з тих, хто хотів би щось зробити, але не має бренду, бюджету на розвиток чи якоїсь фішки, можуть не почати щось робити.

На початку держава може притримати їх за руку, що прискорити навчання ходити.

Олімпійськими чемпіонами стають атлети з внутрішньою дисципліною, проте кращі стартові позиції мають ті, у кого гарні тренери.

Чи може держава виступати як тренер? Так, може. Але проблема в тому, що вона намагається бути всім, не маючи на це ресурсів. Ми зараз навіть не про фінанси, а про стратегічно-когнітивно-політичний ресурс. Держава має дбати про те, щоб не замерзли будинки, а не вирішувати, які верстати закупати в коледж професійної освіти.

А ще держава може робити профтех модним. Якщо президент у зверненні, чи прем’єр-міністр у промові згадуватимуть професійно-технічну освіту – ринок зреагує. Далі – спрямування ресурсів. Якщо держава замовлятиме дослідження й розумітиме реальні потреби бізнесу, то навіть обмежені ресурси, правильно скеровані, можуть бути корисні.

Навіть питання, які верстати закупати у який окремий заклад – це висновки та розуміння з досліджень. Я нещодавно був на Закарпатті та бачив профтехзаклад, де є генератори, утеплення й усе необхідне. Студентів – нуль, але все інше в наявності, бо Європейський Союз допоміг заклад облаштувати.

– Чи можна масштабувати схему KSE ProfTech, додавши до неї елементи, збільшивши обсяги чи кількість учасників і партнерів?

– Масштабувати можна все. Але це має бути другим чи третім етапом розвитку проєкту.

Зараз ми відкатали програму з трьома сотнями людей. Бачимо, що понад 90% випускників тепер мають нову роботу із зарплатою, вищою на 40–50%. Це значний результат. Тепер ми дещо змінюємо програму (ми постійно це робимо), шукаємо нових партнерів.

Тепер ми відкатаємо програму в оновленому вигляді – і її можна буде масштабувати. На це, з іншого боку, потрібний ресурс, але це – наступне питання.

Я вірю: якщо вимірювати й чітко розуміти цінність, яку створюєш освітою для ринку та людей, гроші знайти можна. Є донори, спонсори, можна знайти роботодавців і людей, можна взяти кредит під збільшення зарплат, яке буде у випускників, – варіантів безліч.

Для масштабування продукт – на першому місці, гроші – на другому. Я багато разів пересвідчувався, що, коли приходиш зі зрозумілим і якісним продуктом, гроші знаходяться. Бізнесменам подобається вимірюваний результат.

На цьому, до речі, можна вигравати конкуренцію, просто демонструючи, що твої показники кращі. Якщо навчання працівника коштує компанії $5000, то виправлення його помилок на дорогому верстаті – значно більше. Якщо прийти та сказати, що ми можемо зробити все це за $2000 – повірте, гроші знайдуться.